Україна розпочала процес розробки культурних стратегій та маршрутів розвитку музеїв, паралельно з напрацюваннями з’явилось усвідомлення того, що необхідно закладати новий фундамент, адже закостенілі радянські пережитки не можуть слугувати платформою для творення змін. Про сучасне становище музейної справи, завдання і виклики відверто розповідає начальник управління музейної справи і нормативно-методичного забезпечення переміщення культурних цінностей Міністерства культури України Василь Рожко.
…Прийшовши в галузь і маючи певний досвід роботи в музеї, маю намір зробити зміни й бути корисним. Для цього маю шанс, але бачу, наскільки це непросто. Спершу я думав, що лише стан музейної галузі є складний, але, виявилося, в такому стані перебуває і вся українська культура. Бо її, як й армію, впродовж років руйнували. Отже, масштаби праці великі.
Вважаю, що музейний досвід можна екстраполювати і на інші галузі.
У посадовців у міністерствах існує ілюзія, що коли вони сидять у кабінеті, мають список контактів, базу даних, до них усі звертаються, і відтак проблеми вирішують. Це абсолютно не так. Коли я почав їздити Україною, то зрозумів, що в нас навіть немає нормального переліку установ, не кажучи про контакти. Це омана – вважати, що Міністерство культури чимось керує. Люди дійсно позиціонуються центром і гадають, що нічого повз них не проходить.
Про виклики
Першим завданням стала не реформа музейної галузі, а війна й небезпека втратити колекції. Коли ми почали їздити прикордонними областями й міркувати, що можемо реально зробити, щоби зберегти фонди, то система і люди виявились абсолютно не готовими прийняти те, що нині відбувається в країні. Одеса після вибухів не вірить, що з ними щось може трапитись. Одесити не можуть прийняти факт, що падають бомби, і їм дуже складно переключитися на розуміння того, що потрібно щось змінювати і якщо ми нічого не зробимо, то втратимо музейні фонди, як це вже сталося у двох областях.
Маємо ворога «особливого», і якщо міжнародні конвенції передбачають маркування пам’яток, щоб жодні війська їх не торкались (ані ті, хто входить, ані ті, хто захищається), то для наших суперників жодних правил не існує. На Майдані маркування, які робила Самооборона, працювали, вони допомагали уникнути мародерства.Тепер музеї може врятувати лише музейна тиша, тому що маркування стане сигналом, що звідси можна щось вивезти або поставити під приціл конкретних людей.
Також суттєвою проблемою є відсутність комунікації. На місцях, до прикладу – в заповідниках, стаю свідком того, що люди не лише з Києвом не контактують, а й всередині самої установи не спілкуються одне з одним. Відповідно, у столиці можна формувати завдання, давати їх, а на місцях люди навіть не знають, хто нині очолює галузь і чи варто виконувати цю вказівку. А буває і так, що команда не доходить донизу, бо немає контакту. Тому мусимо вибудовувати механізм управління та реалізацію культурної політики.
Про відсутність культурної політики
Культурну політику нині потрібно будувати з нуля. Система наразі працює, щоб відписатися. Третину часу службовець витрачає на те, щоб відповісти на проблеми, які є не великими, але дуже терміновими. Якби ці проблеми почати вирішувати системно, вони зникли б і ми почали б розвиватись. А ми постійно затикаємо дірки.
Паперову систему спрямовано навіть не на те, щоб закрити документ, а на те, щоб закрити його й забути. Відтак через «забування» вирішених проблем, маємо постійне їхнє дублювання, і виконуємо ту саму роботу.
Про завдання
Потрібно перебудовувати механізм абсолютно. Ми працюємо не з ідеями, а із системними речами.
Нині ми формуємо музейну політику. Починаємо змінювати підходи до паперового документообігу, системніше вирішувати проблеми. Отже, маємо шанс. Але це неможливо зробити винятково згори, це потрібно робити на всіх рівнях.
Дуже важлива культура дії: вчитися працювати разом, домовлятися, спілкуватися. Такі реформи потрібно проводити у всіх сферах.
Роксолана Савчин, "Вголос"
